Як пам’ятаємо, помаранчева революція в Україні у свій час допомогла зробити малий середній бізнес.
 Саме підприємці були серед тих, хто активно підтримували багатотисячний майдан у Києві, охоче ділилися усім, що мали і, навіть, давали гроші на підтримку одержимих простих людей, які багато днів і ночей стояли на майдані, виборюючи «новий день», свято вірили у революцію змін і нічуть не сумнівалися, що лідери майдану докорінно зміняться на краще і дозволять суспільству по-справжньому, на собі відчути, процеси перебудови в державі, не на словах, а на ділі забезпечать всім право користуватися тими правами і свободами, які для європейських країн є стандартами і нормами повсякденного життя.
І вже минуло п’ять років, які спонукали чималу кількість ідейно-налаштованих громадян, як в центрі країни, так і на Заході, кардинально змінити свою принципову позицію і підтримати на виборах кандидата, який, у свій час, стояв по ту сторону барикад, і його тогочасна передвиборча програма залишалася прогнозованою більшістю і мало оптимістичною. Час все змінив, вніс корективи в погляди, політичну ситуацію в державі, не змінив тільки на краще соціальних стандартів, справедливого правосуддя, заможнішого життя переважаючої частини населення. Не зменшилась кількість виїжджаючих за кордон у пошуках добрих заробітків, не зросло число обіцяних робочих місць в Україні, не поліпшився інвестиційний рівень, зате свобода слова по-справжньому почала домінувати не «на кухні», а в суспільстві в цілому.
Минуло 100 днів правління нового Президента В. Януковича, який з приходом на Банкову, обійняв ті ж повноваження, якими був наділений його попередник – В. Ющенко. Чи відбулися реальні зміни, які відчули на собі українці, і змогли б побачити кроки, у яких була б послідовність, передбачувана внутрішня і зовнішня політика влади, спрямована на євроінтеграцію, якісні і реальні зміни у всіх сферах життя держави, воля до рівноправних, добросусідських стосунків з державами як близького, так і далекого зарубіжжя?
Тут однозначно можемо сказати – з новим Президентом, Україна набуває нові орієнтири. Декому навіть виглядає, що це вже було: урочисте, показове відзначення Дня Перемоги на Хрещатику, за участю військових формувань з Росії та Білорусії, багатьох тільки повернули у «світлий постсовєтський час». Неабиякий фурор і неоднозначність спричинила угода з Російською Федерацією, яка продовжила базування Чорноморського флоту в Криму до 2042 року, інші заяви про наміри уряду країни щодо найтіснішої співпраці у сферах атомної енергетики, літакобудування, транзиту газу до Європи.
Нові кроки, які спонукають багатьох демократично налаштованих політиків, серйозно задуматися над майбутнім України. А що ж з цього приводу казати простим людям, для яких велика політика на другому місці? Мусимо констатувати, що сто днів правління Президента В. Януковича не обійшли стороною простий люд. Щонайперше влада спробувала «задобрити» найменш захищених. Для пенсіонерів у «дірявому» бюджеті віднайшлися кошти для незначного підвищення, гарантованих державою виплат на прожиття. А ось підприємці, які працюють на єдиному податку, обіцяних «канікул» і послаблення контролю збоку фіскальних органів, поки що на собі не відчули. Натомість, податківців новий уряд наділив, без перебільшення, необмеженими повноваженнями щодо перевірки діяльності середнього і навіть дрібного бізнесу.
Великий резонанс спричинили дії і Міністра освіти і культури України Д. Табачника, який, судячи з усього, налаштований «переписати» все, що не до вподоби його ідейним принципам, або суперечить поглядам нашого найближчого північного сусіда. Очевидно, суспільство ще матиме змогу зробити з цього свої висновки. А поки що дозволимо собі поміркувати про те, що не менше болить і торкається кожного «пересічного» українця – економіка, знак дорівнює від якої веде до кожної родини, великого і малого населеного пункту, незалежно від того, де він знаходиться – на Заході країни чи на Сході, або ж в центрі чи на Півдні.
Так, звісно, сто днів – це надзвичайно короткий час. Але цей період уже є таким, який дозволив би вималювати загальну картину того, що може змінитися і що буде змінено в економічному житті держави. Ми чи не щодень чуємо (це було і раніше) про дефіцит бюджету, відсутність грошей на розвиток і будівництво нових підприємств, підняття з колін багатьох галузей в областях, на чергову хвилю фінансової кризи, яка немилосердна і до європейців, і до українців. Так, грошей немає і де їх шукати новій владі? Чи є ще якісь шляхи для поповнення казни на економічні цілі, крім запровадження нових податків, у нової влади?
Ось хоча б, приміром, візьмімо Тернопільщину. Це один із регіонів, який, як повітря, найперше потребує інвестицій у аграрний сектор, бо землі тут, надзвичайно родючі і, здавалося б, навіть за певної, незначної підтримки держави, цукрове виробництво відчуло б справжній ренесанс, відродилось би не на словах: запрацювали б збанкрутілі і забуті вже цукрові заводи, Тернопільський комбайновий, зрушилося б з точки застою занедбані тваринницька та молочна галузі, а також підприємства з переробки цієї продукції. А це, у свою чергу, нові робочі місця, відсутність потреби виїжджати за кордон цілими родинами багатьом тернополянам.
Коли на цю тему розмовляла із своїми знайомими тернополянами, які далекі від політики, однак є добрими патріотами свого краю, небайдужі до того, скільки часу доведеться чекати змін на покращення свого життя (і чи буде воно сьогодні?!), то кілька з них, на моє здивування, висловили таку думку (а такі міркування, до речі, чую від доброго десятка простих мешканців): «А для чого шукати гроші за кордоном, благати якихось інвесторів вкладати під гарантії держави чималі кошти навіть у ті сектори, які, очевидно принесуть прибутки. Проте не завтра?.. Адже кошти можна владі позичити у величезної кількості міліонерів-українців. Звичайно, що добровільно ніхто не поділиться, адже чималі кошти українські багатії відкладають і зберігають у офшорних зонах, і ці гроші не працюють на власну державу. Звичайно, і погодження цих грошей в багатьох випадках далеко не прозоре. Але, як казав перший Президент України Леонід Кравчук, маємо те, що маємо. З цим треба погодитись і шукати якихось способів перемовин з багатими людьми, щоб вони охоче поділилися своїми статками на користь суспільства і держави, в якій заробили ті гроші. Бо скільки людині потрібно для доброго життя? Цей капітал – чи не найліпше джерело безболісних інвестицій у регіони».
На переконання співбесідниці Олени Х., яка колись працювала на комбайновому заводі, а нині торгує на ринку, на продовження своєї думки, жінка згадала про Росію, в якій із приходом В. Путіна, «порахували» навіть срібні виделки міліардерів і незаконно набуте, відібрали. Таким шляхом, підсумувала вона, йти не треба. Але на взаємно вигідних умовах, при бажанні влада могла б домовитися з багатіями, щоб вони свої «зайві» накопичення вкладали сьогодні в будівництво доріг, малих переробних заводів тощо. Тоді і Тернопільщина, і інші регіони держави, відчули би, що щось таки робиться. І, навіть, безболісно для найменш захищених громадян і тих, кому ніде працювати, вкладати свої знання і досвід. Це стосується, зокрема, і великої кількості молодих спеціалістів, випускників ВУЗів, шкіл. Бо, крім усього сказаного, виглядає (беру за приклад Тернопільщину), що очільники нової команди збираються наводити порядок. Щоправда, складається враження, багато хто не знає, з чого починати найперше.
Приміром, губернатор Тернопільщини Ярослав Сухий, особливих заяв і бачень з розряду нетрадиційних підходів до реанімації економіки області, не висловлював. Однак, рахує нині справою честі і основною передумовою для початку якісних змін в житті області, стабілізацію політичної ситуації: «Тернопільщина на сьогоднішній день представляє собою погромлену область, ніби після Великої Вітчизняної Війни, - зазначив в коментарі виданню «Gazeta.ua.» голова Тернопільської ОДА Ярослав Сухий. - Зруйновані фабрики, заводи, молочно-тваринницький та будівельний комплекси. Тому втілювати економічні реформи нам буде важче. Але Тернопільщина змушена виживати, тому увімкнула свої потенційні можливості. Це наші величезні поклади вапняку, піску, гіпсу. Ми їх будемо розробляти”.
Це вже щось із того, що могло би і справді зрушити камінь з місця. І те тільки на Тернопільщині. Бо таких прихованих резервів, як у тернополян, львів’ян, івано-фрнаківців, полтавчан, хмельничан – чимало. Потрібно тільки свіжий погляд і бажання не на словах, а дійсно спробувати бодай щось зробити для простих людей, які вже втомилися від застоїв і обіцянок, проте не втратили своєї ідентичності, віри в своє історичне минуле, працьовитості і твердої переконаності у європейське майбутнє України.
Рухатися у минуле люди не хочуть…
Ірина Пилипів, «ОстроВ»
|
