Від якості інформування громадськості про діяльність її органів залежить ефективність діяльності публічної адміністрації в демократичній державі. Отже, інформація — це кисень демократії, а прозорість і відкритість влади є невід’ємною ознакою належного врядування. Лише обізнане суспільство може здійснити контроль за діяльністю влади, щоб примусити її служити громадським інтересам. І навпаки, погана влада потребує таємності, щоб поховати власну неефективність, марнотратство і корупцію. Тому відкритість влади, оприлюднення інформації про те, що саме і як вона засекречує, є завжди актуальним політичним питанням, лакмусовим папірцем, що свідчить про її реальні наміри і плани.

Право на доступ до інформації гарантується наступними основними міжнародними документами: Загальна декларація прав людини (ст. 19), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (стаття 10), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (статті 18, 19), Рекомендація Ради Європи № Р (81) 19 про доступ до інформації, що перебуває в розпорядженні державних органів, Рекомендація Ради Європи №Р (2002) про доступ до офіційних документів тощо.

Визначальною є стаття 19 Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, яка ґрунтується на 9 принципах-критеріях, спеціально розроблених Міжнародною організацією «Артикль 19. Всесвітня кампанія за свободу слова», відповідно до яких можна визначити, чи національне законодавство відповідної держави передбачає і забезпечує реалізацію права на доступ до публічної інформації. До таких принципів відносяться: принцип максимального розкриття; обов’язок оприлюднювати; стимулювання відкритості уряду;

обмежена сфера винятків;

спрощена процедура доступу до інформації.

Якщо проаналізувати усі ці принципи, дійдемо висновку, що жоден з них належним чином у нашій державі не дотримується. Це пояснюється і недосконалістю національного правового регулювання цієї сфери, але більше грубим порушенням чи невиконанням чинних правових норм, ігноруванням міжнародного законодавства представниками органів публічної адміністрації. Один із засобів здійснення корупційних дій — приховування інформації за рахунок використання незаконних грифів обмеження доступу до рішень, які приймаються державними органами (Укази і розпорядження Президента, постанови, інструкції, накази Кабінету міністрів, інших органів виконавчої влади тощо) грифами «опублікуванню не підлягає», «не для друку», «для службового користування». Документи з такими грифами мають тільки номер і дату прийняття, навіть їх назви були невідомі. Ці грифи є самочинними й незаконними. Законними можна визнати тільки такі грифи секретності, як: «особливої таємності», «цілком таємно», «таємно», які відповідають встановленому ступеню секретності згідно із Законом «Про державну таємницю».

Втім, навіть якщо на документи ставляться грифи: «опублікуванню не підлягає», «не для друку» тощо, то мають існувати відповідні процедури надання та зняття (відкликання) цих грифів, визначатися підстави для таких дій. Вочевидь потрібним є також регламент організації доступу до подібних документів. Однак здійснений Харківською правозахисною групою пошук відповідних нормативних актів не був успішним. Виявилося, що офіційно зареєстрованих Міністерством юстиції нормативних актів щодо порядку роботи з документами, які мають грифи «опублікуванню не підлягають» або «не для друку» взагалі не існує.

Що ж до порядку роботи з документами, які мають гриф „для службового користування” (далі ДСК), то він схвалений Кабінетом міністрів України у Постанові № 1893 від 27 листопада 1998 р. „Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави”. Певно за іронією долі ця постанова була надрукована в „Урядовому кур’єрі” 10 грудня, в день 50-ліття прийняття Загальної декларації прав людини. Тобто, гриф обмеження доступу ДСК незаконний, бо у статті 34 Конституції вказано, що обмеження свободи інформації має бути встановлено законом, а не інструкцією.

Взагалі, якщо застосування таких грифів не врегульовано на рівні закону, то це для нормальної демократії цілком нормально, оскільки відповідно до міжнародних стандартів прозорості влади презюмується, що будь-яка інформація, що знаходиться у володінні органів влади, вважається відкритою, якщо інше не встановлено законом. Таке положення знайшло своє відображення і у чинному Законі України «Про інформацію» від 2.10.1992р., який визначає, що обмеження доступу до інформації може здійснюватися тільки відповідно до закону.

Але у нас незаконна інструкція надає органам влади можливість присвоювати гриф «ДСК» практично кожному документові, обмеживши в такий спосіб доступ до інформації, що міститься у цьому документі. На сьогоднішній день виконавча влада має повноваження ховати від українських громадян будь-яку інформацію про свою діяльність. Чиновники можуть «ховати скелети в шафах», на власний розсуд присвоюючи будь-якому папірцеві гриф «Для службового користування». Підписане це беззаконня екс-прем’єром Валерієм Пустовойтенком. Основні зміни до цього документу, що не менше дають можливість державним структурам приховувати інформацію, внесені постановою Кабміну №1547 від 17 листопада 2004 року. Це якраз між першим і другим турами виборів Президента, в кріслі прем’єра досиджував останні дні Віктор Янукович (але й наступні прем’єри постанову не відмінили). Своїм підписом Віктор Янукович дав органам виконавчої влади такі повноваження, про які вони не могли і мріяти. Право складати конфіденційні списки надане так званим експертним комісіям при відомствах, в склад яких включаються і співробітники режимно-секретних відділів. Таке ж право отримали і державні підприємства. Монопольне право знімати гриф «ДСК» і ознайомлювати з цими документами журналістів було віддане керівникам міністерств та відомств. А фінальним акордом, що розв’язав руки чиновникам, стало доповнення №13 до постанови. Згідно йому, інформацією, яку дозволено зробити секретною, можуть стати будь-які дані, що готувались з використанням коштів з держбюджету. Ясно, що цим критеріям відповідає все, чим займається виконавча влада, бо навіть оператор комп’ютерного набору, інакше кажучи машиністка, яка друкує той чи інший документ, отримує гроші за рахунок бюджету.

І тут поганим прикладом може слугувати діяльність Кабінету Міністрів України у 2007 році (до вересня), який за цей період видав близько 40 актів (з них 23 — Постанови і Розпорядження Кабінету Міністрів) з грифом «для службового користування». Це яскраво свідчить про тіньову політику українського уряду.

Сергій Полоневич

Студент-дипломник

Університету

"Острозька Академія”

Використано матеріли журналу «Екологія Право Людина» № 1-2 2009р

Вісник малозахищених