Одним з важливих механізмів, необхідною передумовою
участі громадськості у формуванні і реалізації державної політики, її впливу на
всіх етапах прийняття рішень органами влади є забезпечення прозорості і
відкритості органів влади, доступу до повної, об’єктивної, достовірної
інформації, якою вони володіють (публічної інформації). Від якості інформування
громадськості про діяльність її органів залежить ефективність діяльності
публічної адміністрації в демократичній державі. Отже, інформація — це кисень
демократії, а прозорість і відкритість влади є невід’ємною ознакою належного
врядування. Лише обізнане суспільство може здійснити контроль за діяльністю
влади, щоб примусити її служити громадським інтересам. І навпаки, погана влада
потребує таємності, щоб поховати власну неефективність, марнотратство і
корупцію. Тому відкритість влади, оприлюднення інформації про те, що саме і як
вона засекречує, є завжди актуальним політичним питанням, лакмусовим папірцем,
що свідчить про її реальні наміри і плани.
Право на доступ до інформації гарантується наступними
основними міжнародними документами: Загальна декларація прав людини (ст. 19),
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (стаття 10),
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (статті 18, 19),
Рекомендація Ради Європи № Р (81) 19 про доступ до інформації, що перебуває в
розпорядженні державних органів, Рекомендація Ради Європи №Р (2002) про доступ до офіційних
документів тощо.
Визначальною є стаття 19 Міжнародного Пакту про громадянські
та політичні права, яка ґрунтується на 9 принципах-критеріях, спеціально
розроблених Міжнародною організацією «Артикль 19. Всесвітня кампанія за свободу
слова», відповідно до яких можна визначити, чи національне законодавство
відповідної держави передбачає і забезпечує реалізацію права на доступ до
публічної інформації. До таких принципів відносяться: принцип
максимального розкриття; обов’язок оприлюднювати; стимулювання
відкритості уряду;
обмежена сфера винятків;
спрощена процедура доступу до інформації.
Якщо проаналізувати усі ці принципи, дійдемо висновку, що
жоден з них належним чином у нашій державі не дотримується. Це пояснюється і
недосконалістю національного правового регулювання цієї сфери, але більше
грубим порушенням чи невиконанням чинних правових норм, ігноруванням
міжнародного законодавства представниками органів публічної адміністрації. Один
із засобів здійснення корупційних дій — приховування інформації за рахунок
використання незаконних грифів обмеження доступу до рішень, які приймаються
державними органами (Укази і розпорядження Президента, постанови, інструкції,
накази Кабінету міністрів, інших органів виконавчої влади тощо) грифами
«опублікуванню не підлягає», «не для друку», «для службового користування».
Документи з такими грифами мають тільки номер і дату прийняття, навіть їх назви
були невідомі. Ці грифи є самочинними й незаконними. Законними можна визнати
тільки такі грифи секретності, як: «особливої таємності», «цілком таємно»,
«таємно», які відповідають встановленому ступеню секретності згідно із Законом
«Про державну таємницю».
Втім, навіть якщо на документи ставляться грифи:
«опублікуванню не підлягає», «не для друку» тощо, то мають існувати відповідні
процедури надання та зняття (відкликання) цих грифів, визначатися підстави для
таких дій. Вочевидь потрібним є також регламент організації доступу до подібних
документів. Однак здійснений Харківською правозахисною групою пошук відповідних
нормативних актів не був успішним. Виявилося, що офіційно зареєстрованих
Міністерством юстиції нормативних актів щодо порядку роботи з документами, які
мають грифи «опублікуванню не підлягають» або «не для друку» взагалі не існує.
Що ж до порядку роботи з документами, які мають гриф „для
службового користування” (далі ДСК), то він схвалений Кабінетом міністрів
України у Постанові № 1893 від 27 листопада 1998 р. „Про затвердження
Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ,
видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну
інформацію, що є власністю держави”. Певно за іронією долі ця постанова була
надрукована в „Урядовому кур’єрі” 10 грудня, в день 50-ліття прийняття
Загальної декларації прав людини. Тобто, гриф обмеження доступу ДСК
незаконний, бо у статті 34 Конституції вказано, що обмеження свободи інформації
має бути встановлено законом, а не інструкцією.
Взагалі, якщо застосування таких грифів не врегульовано
на рівні закону, то це для нормальної демократії цілком нормально, оскільки відповідно
до міжнародних стандартів прозорості влади презюмується, що будь-яка
інформація, що знаходиться у володінні
органів влади, вважається відкритою, якщо інше не встановлено законом. Таке
положення знайшло своє відображення і у чинному Законі України «Про інформацію»
від 2.10.1992р., який визначає, що обмеження доступу до інформації може
здійснюватися тільки відповідно до закону.
Але у нас
незаконна інструкція надає органам влади можливість присвоювати гриф «ДСК»
практично кожному документові, обмеживши в такий спосіб доступ до інформації,
що міститься у цьому документі. На сьогоднішній день виконавча влада має
повноваження ховати від українських громадян будь-яку інформацію про свою
діяльність. Чиновники можуть «ховати скелети в шафах», на власний розсуд
присвоюючи будь-якому папірцеві гриф «Для службового користування». Підписане
це беззаконня екс-прем’єром Валерієм Пустовойтенком. Основні зміни до цього
документу, що не менше дають можливість державним структурам приховувати
інформацію, внесені постановою Кабміну №1547 від 17 листопада 2004 року. Це
якраз між першим і другим турами виборів Президента, в кріслі прем’єра
досиджував останні дні Віктор Янукович (але й наступні прем’єри постанову не
відмінили). Своїм підписом Віктор Янукович дав органам виконавчої влади такі
повноваження, про які вони не могли і мріяти. Право складати конфіденційні
списки надане так званим експертним комісіям при відомствах, в склад яких
включаються і співробітники режимно-секретних відділів. Таке ж право отримали і
державні підприємства. Монопольне право знімати гриф «ДСК» і ознайомлювати з
цими документами журналістів було віддане керівникам міністерств та відомств. А
фінальним акордом, що розв’язав руки чиновникам, стало доповнення №13 до
постанови. Згідно йому, інформацією, яку дозволено зробити секретною, можуть стати
будь-які дані, що готувались з використанням коштів з держбюджету. Ясно, що цим
критеріям відповідає все, чим займається виконавча влада, бо навіть оператор
комп’ютерного набору, інакше кажучи машиністка, яка друкує той чи інший
документ, отримує гроші за рахунок бюджету.
І тут поганим
прикладом може слугувати діяльність Кабінету Міністрів України у 2007 році (до
вересня), який за цей період видав близько 40 актів (з них 23 — Постанови і Розпорядження Кабінету
Міністрів) з грифом «для службового користування». Це яскраво свідчить про
тіньову політику українського уряду.
Сергій Полоневич
Студент-дипломник
Університету
“Острозька Академія”
Використано матеріли журналу «Екологія Право Людина» № 1-2 2009р<
| 
