КАЛІЦТВО ДУШ СТРАШНІШЕ
КАЛІЦТВА ТІЛА
Редакція ВМ спільно з борцями за справедливість 16 квітня 2009 р. за вихідним №15 звернулися до міського голови м. Нетішина
Смишляєву О.Є. в інтересах інваліда 1-ї групи Абрамчука Г.М. з листом такого
змісту.
Шановний Олександре Євгеновичу! Стосовно прав інвалідів,
в державі Україна в цілому, і в м. Нетішин зокрема, розмов багато гарних.
Справи ж бажають бути кращими. Зокрема Григорія Абрамчука. На початку
будівництва нашого міста він був головним енергетиком будівництва, потім
працював майстром в електроцеху на Хмельницькій діючій АЕС. При виході на
пенсію став інвалідом, позбувся обох ніг повністю, тричі різали, але залишився
жити. Можна сказати: людина поклала своє життя у цім місті. Ось, 30.05.08.,
минув рік, як начальник будинкоуправління Ю.Є. Бугаєв повідомив його, що згідно
заяви від 18.04.08р. “ЖКО віднайшло можливість встановити дерев’яний поручень
на перилах по сходовій клітині з 3-го по 1-й поверх. Ремонт бетонного покриття
включено в план роботи на 2008р.”.
Сходова клітина в цьому будинку широка, дозволяє зробити
пандус і з 3-го поверху, від його квартири, тим паче нема проблем зробити
пандус для з’їзду з тротуару на дорогу. Але ніхто цього не робить. ЖКО каже:
без проблем, давайте гроші, а соцзахист каже: нема його заяви. Але ж заява є, і
відповідати так безсовісно, безбожно і злочинно.
Невже виконавці заяви цього інваліда настільки безбожні,
і впевнені, що мають гарантії від його участі, а якщо ні, то хіба не розуміють,
що сталася трагедія, що у людини нема дітей, які б могли вирішити його
проблеми, а дружині, пенсіонеру, вони непосильні. Чому його ще й у тюрму
закрили на рік у власному домі? Коли це закінчиться?
Читач здогадався, що публікація у ВМ означає, що
інвалідові без обох ніг й до сьогодні, щоб вийти на світ Божий глянути, доводиться
скакати на руках і на “тому місці” три поверхи з сходинки на сходинку — і це
так, то ж зауважу, що було до того. Вкінці березня зустрів я інваліда при отих потугах на сходах
по довгій для нього дорозі з третього поверху. В той же день зустрівся із
головою міста і звернувся — усно, щоб
допоміг інваліду. Олександр Євгенович сказав: звернися до Мельничука Івана Васильовича
(начальник ЖКО), він це зробить без проблем. Я ще перепитав, може листа йому
якого? — Ні, зробить так.
Минули вихідні, святкові дні, розмовляю з Іваном
Васильовичем, так і так, треба зробити. Нема проблем, каже начальник ЖКО,
заявку від пані Коваленко і робимо.
Зателефонував до Світлани Ярославівни, так величають пані
Коваленко — начальника управління праці та соціального захисту населення,
розповів ситуацію, й знову прошу співчуття й допомогти інваліду. Поважна пані каже: я подивлюся по документах,
після вам зателефоную. Зачекав пару днів, телефоную сам і чую: ви розумієте, це
не так просто, як Вам здається, а від нього нема навіть заявки. Хто знає, може
нема, а якщо треба, то яка проблема, думаю, скажу та й напише. Зустрічаюсь з
Григорієм Максимовичем, кажу, треба написати заявку і все буде зроблено. Так я
ж рік тому писав, каже інвалід, навіть відповідь є від Бугаєва. Кажу, ти
передай мені ту відповідь, на всяк випадок, бо я бачу у декого серця нема,
прийдеться й за таке поборотися. Занесла мені його дружина відповідь з ЖКО і я
знову телефоную в Соцзахист. Нема кажуть начальника, а ми без неї таке не
вирішуємо.
Здивувався, що ж це таке — дати можливість інваліду
нормально жити, без начальника не вирішують? Чи ж не для того воно створене?
Став “ловити” пані Коваленко і на другий день зустрілися
у виконкомі. Та ще більше здивувався, бо з розмови зрозумів, що ця людина дуже
далека від того щоб зрозуміти біду інваліда. Купу проблем навигадувала, наче не
їй їх належить вирішувати. Як же вона працює на такій посаді? Знову йду до
голови міста Смишляєва, кажу: що ж це таке, Олександре Євгеновичу? Чи ж у Ваших
підлеглих справді серця нема? — Знаєш, довго з цим розбиратися, ти мені напиши
і я вирішу це питання. Кажу йому, Олександр Євгенович, так переписуватися
другий рік, а при цьому щоб людина, якій сьомий десяток, без ніг скакала на
руках по сходах, не по-людськи певне? Ну що вдієш, як інакше не виходить, давай
— каже, усе буде добре.
Написав, оце що на початку, і нема, нема відповіді, бачу
вже люди добрі самі міряють ту сходову клітину, запитав, кажуть: так, хочемо
допомогти Максимовичу, бо ж страшно дивитися на ті його муки. Телефоную меру —
нема, кажуть в приймальні, у відпустці.
До пана Мельничука знову телефоную, але й він мені знову розповів про
те, що все впирається у цій проблемі у начальника управління праці та
соціального захисту населення, і я каже зроблю, і будь-хто інший зробить, хто
цим займається, але від неї має бути заявка і оплата. Та я вже до цієї стіни не
став телефонувати. Мабуть справді легше самому зробити. Але, коли ще при розмові по телефону я заявив про це
начальнику ЖКО, то йому це не сподобалося. Не маєш права, каже, треба проект,
дозволи... Он як! Закон згадали! А де ж він той закон для каліки другий рік
вже? А якби ви, мали душі, й порушили закон та зробили давно святу справу,
милість Божу? А пані Коваленко після всього, коли інвалід їй сам зателефонував,
щоб хоч до бордюру пандус зробили, сказала: розчину нема...
Та вам усім не закон потрібен, плюєте ви на нього і у цім
випадку, і у багатьох інших, грошей, на муках каліки, від держави виманити
треба вам. Гадаєте, що щастя купите? Та за гроші щастя не купиш, а нещастя й
безплатно буде вам, а не рідко то й нещастя дається за ті великі, на людській
біді зароблені, гроші.
Мені дуже соромно перед Григорієм Максимовичем, за
стількох черствих до його біди людей. Звичайно знайдуться люди добрі —
допоможуть, але ж ці? Здається, що вони, хоч ноги мають, та багато страшніші
каліки. Чи не так? Я дивувався, що йому Хмельницька АЕС не допомогла, що
управління будівництва ХАЕС не допомогло, на яких він працював і не без них ці
ноги втратив певне, а як же зрозуміти,
що йому не допомагають і ті, кого держава зобов’язує?
Погоджуюся, що можливо на тих підприємствах, організаціях
такі бездушні керівники, яких людське горе не стосується (прийде й на них суд
Божий — придивіться), але ж у них повно підлеглих, то невже нема такого, хто б
заступився?
—А мали би усі
стати на захист, і давно б інвалід дякував. От скажіть, люди добрі, якби ви були Богом, що з такими
бездушними робити, як вони?
Ревний за Бога — Анатолій
Войтко
|
