Вісник малозахищених

Преображення і освячення природного національного почуття на шляху до Христа - складова Народженнялюдини у Христі

Священик Богдан Огульчанський.

Часопис "Сучасність", жовтень 2006 р. (витяг).

Передмова

Христос приніс в розділений світ благу звістку - людина спроможна долати розділення і єднатися з братами через віру у Христа, завдяки Його жертві та Його любові. Це найрадикальніша новина Євангелія. ...У Христі немає ні елліна ні юдея - одна з щонайглибших істин християнства. Її сповідуванням і втіленням в життя християни відповідають тим, хто провокує розділення в нашому немирному світі.

З другого боку, Своїм земним життям і Своїм вченням Христос показує, що треба любити своє рідне; те, що дано тобі Богом - свій народ, свою мову, свою Вітчизну. Він Сам це дійсно робить, насправді любить, шанує і освячує. Євангеліє вказує на це багато разів. І тоді, коли Ісус гнівно картає книжників та фарисеїв (Мф., 23 розділ), він докоряє їм зокрема і за те, що вони є сліпими проводирями власного народу, і ведуть його в прірву (Мф. 15, 14). ... І в найтяжчу хвилину Свого земного життя Він звертається до Отця словами із Святого Письма, але, як свідчать євангелісти (Мк 15, 34; Мф 27, 46) Своєю рідною земною арамейською мовою, відмінною від мови канонічного тексту, показуючи глибокий сокровенний зв'язок саме рідної мови з щонайінтимнішим зверненням до Бога.

І апостол Павло виявляє своє хвилювання і турботу за рідних йому юдеїв, коли пише в Посланні до Римлян "Маю велику скорботу й невпинну муку для серця свого, Бо я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом" (Рим 9, 1-2) з приводу їхнього неприйняття Спасителя.

А наскільки наша віра і наше бажання жити по-християнськи органічно поєднується з нашим почуттям рідної землі, рідної мови і власного народу, усвідомленням себе як українців? Чи те і друге становить єдину світоглядну і сердечну цілісність, чи є двома цілком різними, а то й віддаленими просторами нашого життя?...

А ще з реалій життя українця в Україні постає така проблема: чи має Україна власну місію і перспективу в епоху глобалізації? Якщо культурна еліта таких потужних націй як французька, російська, німецька, не кажучи вже про менш чисельні, серйозно тривожиться через загрозу втрати власної ідентичності, то що говорити про нас - з нашим комплексом меншовартости; з тим, що вагома частка українських громадян відчуває себе причетною не до простору власної мови і культури, а залежна від неоімперського культурно-мовного простору, який чинить значний чи навіть переважаючий інформаційний вплив на нашого співвітчизника? Що робити з тим, що мільйони тямущих, роботящих, не найгірших громадян України уже зробили свій цивілізаційний вибір і втекли з Батьківщини від злиднів та невлаштованості, а ще мільйони мріють це зробити? Можливо, й правда, ... - "Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі"? ...

Національне почуття і національна свідомість як природна чеснота

В нашій дивовижно своєрідній країні і в наш неповторний час доводиться нагадувати речі, які для більшости країн і епох є абетковими істинами. Всі сусідні народи (з усіх сторін світу) природно пишаються власною історією, культурою, військовою потугою, розмірами чи економічними досягненнями. ... В масовій свідомості пересічного українця всі уявні чи реальні успіхи 20 ст. (про більш давні часи не дозволяє говорити наша коротка історична пам'ять) - це, власне кажучи, перемоги Радянського Союзу, спільноти радянських людей.

Торкаючись національного почуття і почуття патріотизму, ми можемо зустріти як в історії, так, можливо, навіть у досвіді власного життя, якої сили це почуття може сягати. Готовність постраждати за вітчизну, за власний народ і навіть померти за них в усі часи і в усіх культурах є однією з найбільших доблестей. Ще з античного світу ми знаємо про грецького воїна, який в повному обладунку пробіг відстань від Марафону до Афін і впав мертвий, звістивши перед цим про перемогу греків над перськими загарбниками. Ми захоплюємося подвигом Мусія Сцеволи, римського громадянина, який після відмови від видачі таємниці ворогу при загрозі тортур став підсмажувати власну руку на вогні, показуючи, що любов до Вітчизни сильніше страху смерті і фізичного болю. ...

Запорізький козак Самійло Зарудний повторив подвиг Сцеволи, добровільно піддавшись полякам, віддавши себе на допит, щоб направити їх на хибний шлях перед битвою з військом Хмельницького під Жовтими Водами. Витримавши страшні тортури, виживши і видужавши, він згодом був призначений Хмельницьким Генеральним суддею козацького війська. Згадаємо і мужніх вояків під Крутами, і є ще достатньо прикладів у нашій історії.

... Одна з найбільших європейських націй - німці, своєю трагічною історією 20 століття показали усім народам - спершу гріховність і небезпеку ображеного національного самолюбства (адже саме болюча для німецької нації поразка в 1-й світовій війні зробила можливою наступну перемогу нацизму), а з другого боку, після розгрому нацизму - здатність до християнського самоусвідомлення, до національного каяття, до відтворення національної ідеології на зовсім інших принципах. ...

Отже, національне почуття, як природне почуття єдності людей, об'єднаних мовою, спільними національними рисами характеру, культурою з її цінностями, національними святинями, релігією (хоч і не завжди) - це Богом дарована природна чеснота. Вона може мати як позитивні життєві прояви (патріотизм, підтримка і взаємовиручка ближнього, пошана до національних святинь та доброчесних звичаїв), так і гріховне спотворення (превалювання негативних рис національного характеру, національна пиха і нетерпимість, ксенофобія до певних націй тощо). ...

З перших віків християнства ми бачимо в історії Церкви, що у Христа увірують і Його проповідують представники найрізноманітніших народів Римської імперії. Євреї, самаряни, греки, македонці, римляни, копти, сірійці, вірмени, перси, фінікійці, готи, іллірійці, галли, брити та інші - представники цих і багатьох інших народів стали християнами, мучениками за віру і аскетами-подвижниками в перші віки життя Церкви. В багатонаціональній імперії місіонери-подвижники Церкви подвигами віри і любови, силою Святого Духа здійснили цю єдність не по плоті, а по Духу, небачену досі в історії.

Йшли віки, розпадались і створювалися нові держави. І вже не окремі особи, а цілі народи прилучалися до Христа. Віра Христова освячувала існуючі національні особливості і звичаї, робила їх багатшими, більш одухотвореними, людинолюбними, благородними. Стали виникати цілісні національні християнські культури...                  

Отже, тисячоліття християнської історії Європи і людства показує нам, що Господь благоволить до національної своєрідности. Саме завдяки унікальності, своєрідності національного багатства власної душі кожен народ неповторним, властивим саме йому способом прославляє Бога.

Духовне багатство християнина і патріота, який любить свою землю і народ в тому, що він "вірою і любов'ю" сприймаючи безмежну глибину духовних скарбів Церкви, зрить, як Господь любить як його самого, так і його народ, як Він дарує народу ці скарби і примножує їх так, що народ "в Бога багатіє", множить свої духовні таланти і тим самим здійснює своє земне покликання і місію. Тому християнин-патріот ніколи не буде національно ущемлений. Адже, незважаючи на, здавалося б, можливу бідність культури і здобутків по відношенню до інших, більш могутніх і величних культур, він бачить, як Бог любить його народ, а народ любить Бога. І ця любов народу до Бога і є його найбільшим даром і скарбом. ...

Самосвідомість народу виникає тоді, коли в звичайного, рядового представника народу є усвідомлення причетности до певної спільноти, яка вирізняє себе поміж іншими спільнотами (народами) мовою, певним архетипом поведінки, рис характеру, цінностями, звичаями, обрядами, побутом. ...

Етнічна поведінка є суттєвим чинником буття, коли народ є національною меншістю на власній території, або психологічно є "малим" народом (хоч може бути і в більшості), або є тим народом, чий динамічний спосіб життя приводить до частого спілкування з іншими (такими, наприклад, були в радянський час і до певної міри є зараз кавказькі та закавказькі народи). При цьому буде вироблятися багато стереотипів поведінки в різних життєвих ситуаціях - наприклад контактність, запобігливість в явній меншості і певна незалежність чи навіть агресивність щодо людей іншої національності в більшості тощо.

...Ця реальність проявляється, зокрема, в особистому спілкуванні, коли люди, спілкуючись, неусвідомлено опираються на, можливо, непомітні, неочевидні риси характеру один одного. Наявність спільного національного несвідомого (при тому, що носії цього несвідомого можуть спілкуватися й чужою мовою) зменшує психологічну дистанцію, дає почуття близькості.

...У 10 главі книги пророка Даниїла є вказівка на те, що у кожного народу є архангел, який опікується ним (Дан 10; 13, 20). В середньовіччя в Европі склалося таке розуміння, що опіка Божа над народом тісно пов'язана з сакральністю влади правителя. Саме король (цар, конунг, імператор) є Богом благословенне джерело влади і джерело буття народу.

... Після народження у Христі, коли віра стає стрижнем особистости, життя людини отримує новий, духовний вимір. Духовний вимір підсилює моральний аспект життя, інакше кажучи, постійний пульс сумління. Як каже один із героїв небанального фільму радянських часів - "немає води нейтральної. Вона або свята, або отруєна". Так само і наші помисли, почуття. Навіть вирішуючи звичайні житейські питання, людина або служить своїй самости, егоїзму, або служить Богу і ближньому.

Життя по совісті - це ще і аскетичне змагання з гріхом, постійна готовність протистати власному себелюбству, що є також відстоювання власної гідности як істоти, створеної по образу і подобі Божій.

Такий моральний вибір людина здійснює і у власній етнічній поведінці. В своєму оточенні людина намагається поводитися гідно, тому що вона презентує і саму себе, і свою родину. В міжнаціональному спілкуванні людині також властиво і природно берегти гідність, відстоюючи національну ідентичність. ...

Якщо відбувається спілкування людей незнайомих чи малознайомих, звісно, виявом чемности співбесідника є продовжити спілкування тією мовою, якою воно почалося. Але це в ідеалі, там де існує симетрія - рівноправність мов, рівноправність позицій при спілкуванні, вільне володіння співбесідниками обома мовами, взаємна повага до принципів національної поведінки іншого, спокій за майбутнє моєї мови та культури.

У випадку національного гноблення, яке тривало сотні років, сотні років імперська система адміністративно створювала нерівноправність мов. Лиш окремі розумні чиновники усвідомлювали необхідність засвоєння мови того народу, яким вони правлять. В цілому ж імперії не терпіли конкуренції мов завойованих народів і пануючої мови. ...

Отже, на своєму шляху до Христа людині властиво замислитися: як мені йти до Христа і залишатися частиною мого народу. Як сприяти тому, щоб мої однокровні разом зі мною йшли до Христа. Як має розкритися в моїй особистості ті дари, які Бог дав моєму народу. ... це означає задати самому собі питання: в чому моє українство? Не лише в тому, що мої батьки записані українцями. ...Настав час громадянського і суспільного усвідомлення: втрата мови є втратою себе. Таким мене створив Господь як частинку мого народу. ... Таких людей в нас зараз меншість. Але чи становили коли-небудь більшість справжні християни? І все ж таки вони - сіль землі (Мф 6, 2). Праведники - це надія і опора суспільства. ...

Заслугою західноєвропейської цивілізації і, безперечно, наслідком її багатовікового християнського минулого є отримання державности і, відповідно, розвою всієї повноти культури для невеликих за чисельністю націй і таких, що майже не мали або зовсім не мали державности - від фінів на півночі до македонців на півдні континенту. Визнання політичних та культурних прав національних меншостей - це, безсумнівно, результат християнської ментальности.

...Випробовування для "малої" нації полягає в тому, що її представникам постійно необхідно зберігати гідність і самоповагу, спостерігаючи домінування на їхній землі іншої культури. При цьому не впадаючи ні в малодушність, зневагу і цурання свого рідного, ані у ворожість до представників "великої" нації. Це, звичайно, непросте завдання, але воно є життєвою місією християнина.

... Двадцяте століття - століття вимушеного і часто насильницького переміщення мільйонів людей. Утворилося безліч змішаних родин, нащадки яких загубили органічний зв'язок з традиційною культурою своїх батьків і дідів.

За таких обставин людина, що народилася в родині зі втраченою традицією (часто це змішана родина, де батьки, маючи різне етнічне і культурне походження, як правило, не транслювали його в своїх нащадках), не визначає свідомо свою етнічну і культурну ідентичність, а обирає її стихійно, під впливом масової чи офіційної культури і ідеології.

...Покоління, яке перейшло в своїй самоідентифікації від представника "радянського народу" до громадянина незалежної України (а також, можливо, і нащадки цього покоління), опинилося перед труднощами: у відповіді на питання "хто ми є?" немає видимих підстав для самоповаги. В більшості офіційних міжнародних рейтингів різних сторін життя ми займаємо почесне місце з кінця, зокрема в аспекті задоволення своєю країною і своїм життям у ній. Впливові ЗМІ, як нібито українські (на жаль, за місцем реєстрації, а не за власною громадянською позицією), так і потужної сусідньої держави постійно надають підстави для самозневаги.

Тому людина, якій вихованням не було прищеплено почуття корінного зв'язку зі своєю Батьківщиною, або яка сама не усвідомила такого зв'язку, як не прикро про це казати, буває обтяжена належністю до своєї країни і свого народу. Значна частина людей робить вибір: вона або цурається своєї Батьківщини (аж до того, що фізично тікає з неї якнайдалі і якнайдовше), або шукає підстави пов'язувати себе з такою спільнотою, якою можна хоч трохи пишатися. Людина з готовністю асоціює себе з наявним у неї етнічним (неукраїнським) корінням, або зараховує себе до такої релігійної конфесії, належність до якої знімає з неї відповідальність за національну самосвідомість. Чи можливо змінити ситуацію - щоб такі люди стали вважати себе справді громадянами і патріотами України і відчули свою причетність або навіть належність до її мовно-культурного простору?

... пошана до Богом даних якостей землі і суспільства, в яких ти живеш - це природня чеснота людини і моральний обов'язок християнина. До того ж додамо, що, якщо хоча б хтось з моїх предків по батьківській чи материнській лінії походить з України, то певно, що її мова і культура є якоюсь мірою і моєю - серед моїх предків з великою імовірністю були українці. Тому якщо ми хочемо бути послідовними християнами, то ми допоможемо полюбити цю землю і її культуру навіть тим людям, хто вважає себе далеким від усього українського.

... Кожна нація з відповідними їй мовою та культурою є унікальним і неповторним явищем, дорогоцінним в очах Божих, подібно до того, як дорогоцінною і неповторною для Творця є кожна жива душа, кожна людська особистість. ...

Тому кожен християнин повинен цінувати та шанувати дану йому Батьківщину, націю і культуру, по можливості саме в цій культурі йти до Бога; водночас на ділі проявляти пошану і приязнь до іншої нації (націй), її культурно-мовного простору, якщо він торкається його власного життєвого шляху. Особливо уважним, толерантним, співчутливим має бути християнин, якщо він перебуває в стосунках представників "великої" і "малої" націй (назви умовні) - тої, яка через певні історичні обставини тривалий час домінувала і асимілювала "малу" націю, і тої, яка через бездержавність (малочисельність, цілеспрямовану імперську політику або інше) не могла реалізуватися на рівних з "великою". На представникові "великої" нації, хоч як нелегко йому буває це визнати, лежить частина "імперського морального тягаря" - як моральний наслідок тих кривд, які зазнали "малі" нації внаслідок цілеспрямованої імперської політики асиміляції та навіть етноциду. Як у побуті звичайного життя є необхідним християнське милосердя до "малих цих" - людей, які через фізичні чи інші проблеми не можуть достатньо реалізуватися в житті, так і в міжнаціональних стосунках, в етнічній поведінці, суспільному житті представникові "великої" нації по-християнськи личить "умалитися" і підтримувати морально, культурно "малу" націю (в колоніальній історії України, до речі, видатних неукраїнців - творців саме української культури, українського суспільства - було достатньо).

Представникові "малої" нації необхідно усвідомлювати і долати комплекс меншовартости, самозневаги і цурання свого рідного; водночас з почуттям національної гідности великодушно, з прощенням і забуттям історичних образ ставитися до "великої" нації та її представників...

Якщо історично склалося, що в колі спілкування християнина рідна йому мова і культура перебуває в меншості (хоча він живе на своїй Батьківщині, на своїй рідній землі), то саме християнським зусиллям, аскезою і навіть подвигом є утвердження в міжособистісному спілкуванні власної мови і культури (простіше кажучи, спілкування рідною мовою) - з толерантним, неосудливим ставленням до носіїв іншої мови і культури, пам'ятаючи й те, що більшість з них усвідомлюють себе належними до тієї ж нації, що й він.

Людині, яка в спадщину від батьків отримала різні етнічно- чи мовно-культурні традиції, личить з пошани до спадку предків любити і цінувати все, що їй було даровано. Якщо ж через потужне поле імперії чи наслідки глобалізації національно-культурні традиції предків були втрачені - все одно шанувати етноси своїх предків; як християнину - молитися за них і за власну прабатьківщину (прабатьківщини), цікавитися долею цих народів; передавати традицію пошани до етносів, мов, культур своїх предків дітям і онукам.

Конкретно - у власному житті як житті "практикуючого" християнина сприяти, щоб у моїй парафії, общині відбувалося усвідомлення належности до нашої власної національної християнської традиції і культури (разом з духовною єдністю і єдністю віровчення всієї багатонаціональної повноти Церкви) та її розвиток: підтримка спілкування рідною мовою, релігійних видань, бесід і проповідей тощо.

Автор сподівається на обговорення даної теми і з вдячністю чекає на відгуки. Якщо тема, на Ваш погляд, варта уваги, прохання передавати статтю своїм знайомим, колегам.